Новини,  Проповіді

Неділя 4-та після П’ятидесятниці – про зцілення слуги сотника

Сьогоднішнє євангельське читання, дорогі браття та сестри, можна назвати Євангелієм великої віри. Староєврейською мовою слово «віра» звучить як «Емуна» – від слова «Аман», вірність. «Віра» – поняття дуже близьке до поняття «вірність, відданість». Апостол Павло у своєму посланні до римлян вчить: «Вiра ж є здiйснення очiкуваного i впевненiсть у невидимому… А без вiри догодити Боговi неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вiрував, що Вiн є…»

Ми чуємо сьогодні слова сотника: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я — людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить.»

Ці слова вражають Спасителя. Здивування Христа можна пояснити проявом його людського єства, бо як Бог, Ісус знав все «що було в людині» (Ін. 2, 24). Тут Христос як людина зустрічає те, чого не очікував. Знання Спасителем внутрішнього світу людей було двояким, хоча і відносилося до однієї і тієї ж Особи. Свята Церква вчить що дві природи, тобто людська і божественна без змішування, без змін, без розділення й без відділення в Христі, поділяли це знання на абсолютне, що відноситься до Його божественної природи, і на досвідне або пережите, що відноситься до Його людської природи, взятої від нас.

Так ось, висловлюючи подив словам сотника, Спаситель висловлював здивування від Свого людського єства, не чекаючи побачити в язичникові, римському сотникові, який не належав до обраного Богом народу Ізраїльського, і не володів великими знаннями Писання і Божественних Одкровень, глибокої живої віри в істинного Бога. Святі отці нас вчать, що існують три рівні віри, або ступені духовного сходження, що базуються на трьох силах душі – розумі, почуттях і волі: віра як розумова впевненість, віра як довіру і віра як відданість, вірність.

Віра як впевненість – це розсудливе визнання будь-якої істини. Така віра не впливає на життя людини. Внутрішній світ людини від такої віри мало змінюється. Для нього Бог є як би одним з об’єктів всесвіту: є різні планети, є сонце і місяць, є космос і є Бог. Таку віру можна назвати «холодною». Людина не співвідносить таку віру зі своїми вчинками, не намагається уважно вибудовувати своє життя за вірою, а діє за принципом «Я сам по собі, а Бог Сам по Собі». Тобто це просто визнання своїм розумом факту існування Бога. Крім того, зазвичай така віра ілюзорна, запитай такого віруючого «Хто є Бог?» і почуєш наївні фантазії, які не мають нічого спільного з Божественним одкровенням.

Другий ступінь – віра як довіра. На цьому рівні віри людина не просто розсудливо погоджується з існуванням Бога, але відчуває присутність Божу, і в разі скорботи або життєвих труднощів неодмінно згадає про Бога і стане молитися Йому. Довіра передбачає надію на Бога, і людина вже намагається погоджувати своє життя з вірою в Бога. Людина довіряє Богу, але сама не завжди буває вірною Йому, виправдовуючи свої пристрасті гріховністю оточуючих. І хоча така людина час від часу молиться, вона рідко намагається перемагати свої вади, не завжди буває готовою чимось пожертвувати для Бога.

Найвища ступінь – це віра як вірність. Справжня віра – це не тільки знання про Бога (яким володіють навіть біси (Иак.2: 19)), але знання, що впливає на життя людини. Це не тільки визнання Бога своїм розумом, і не тільки довіра до Нього у своєму серці, а й узгодження своєї волі з волею Божою. Тільки така віра може виражати любов, тому що справжня любов немислима без вірності. Така віра стає підставою для всіх думок і вчинків людини і тільки вона – спасительна. Але це передбачає і внутрішню працю над собою, перемогу над своїми пристрастями і набуття євангельських чеснот.

Зумівши поклонитися Богу в дусі та істині, позбавленій будь-якої обрядовості життя, сотник заповнив свою душу і серце ясним відчуттям присутності Бога і Його нетварних енергій. Бог для сотника – не закон або правило, а жива Особистість з якою можна спілкуватися. Така віра, з часом, здатна привести людину до кінцевої мети його духовного шляху, до обоження і єднання з Богом.

Лише велика людська віра гідна подиву. Вона є найбільшою і найгарнішою річчю на землі. Бо вірою раб стає вільним, найманець – сином Божим і смертна людина – безсмертною. Коли праведний Іов лежав в гної і виразках на попелищі, що залишилося від усього його багатства і всіх його дітей, його віра в Бога не похитнулася. І серед гною і виразок він вигукував: «А я знаю, Відкупитель мій живий, і Він в останній день воскресить з пороху цю мою шкіру, що розпадається, і я у плоті моїй побачу Бога. Я побачу Його сам; мої очі, не очі іншого, побачать Його. Тане серце моє в грудях моїх!» (Іов 19, 25-27).

Ми, християни, повинні не забуватися і не пишатися тим, що ми ходимо в храм, молимося Богу і визнаємо Христа, щоб перед судом Божим не виявилося, що ті, що знаходяться поза Церквою мають більше щирої віри і більше добрих справ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *